«Не дозволяй сумніву вставати на шляху твоєї мрії»...
Всім нам, хто знав Джеймса, ще боляче і, впевнений, ми ще досі до кінця не віримо, що цього чудового хлопця, Короля Blue Hole, більше немає. Але він залишився там, 1 червня 2003 року. А до нього було ще дуже багато інших, може не таких яскравих, але так само як він, нескінченно кохали море, знали дайвінг і вміли пірнати. А Роб Палмер, Хургада, 1997 рік? До речі, Джеймс загинув, пірнаючи зі спаркою, тобто це не було «однобалонною авантюрою». Та й Робу навряд хтось може дорікнути в некомпетентності. Пам’ятаю велику здивовану статтю в «Октопус» з приводу загибелі Палмера. Ви ніколи не замислювалися, що їх убило? Відповідь дуже проста — глибокі занурення на повітрі, для знаючих — «глибоке повітря».
Давайте скажемо про це вголос, «глибоке повітря» — це тема! Так, зашморг на шиї технічного дайвінгу, але — тема! Цим займалися, займаються і будуть займатися. Займаються практично всі, але всі мовчать — інструктори не розповідають своїм студентам, досвідчені дайвери не розповідають новачкам, багатозначно переглядаючись після чергового стрибка метрів на 110... Говорити, не робіть цього, не буду — знаю, марно. Перейду просто до першого сценарію.
«Технарь». Отже, Блакитна Діра (від англ. Blue Hole), 12 години дня (раніше навряд чи, по-перше, технарі люблять поспати, мовляв, відпочити треба добре, по-друге, зазвичай робиться одне занурення в день, так що поспішати нікуди). Технарі спокійно одягаються — за спиною спарки з повітрям, на боці — один стейдж з 50 найтроксом — другий ні до чого, профіль Yo-Yo не вимагає. На березі всерйоз домовляються про те, що сьогодні — максимум 100 метрів, глибше — ні-ні. І пірнають. Занурення відбувається в звичній манері — повністю здувається жилет — і каменем вниз, головне встигнути загальмувати перед дном. І ось воно дно під Аркою — 70, 80, 90 метрів — азотний наркоз приємно обволікає тіло, але технарь ще молодцем — збирає на дні яскраві трубочки, загублені невдалими туристами з Шарму, ласти, і, якщо пощастить, комп’ютери. А наркоз робить свою справу. Краєм ока наш технар бачить, що його товариш пішов глибше — е, ні, брат, брешеш — треба б додати пару метрів. Залишками зору (чорні крапки перед очима, тунельний зір) наш герой фіксує цифру на комп’ютері — 110 метрів. Треба ж, а стан відмінний, сьогодні можна і глибше. І йде глибше, благо дно сприяє — приємний такий ухил з несподіваними сходинками. А що там, за наступною сходинкою? І поступово, непомітно для себе, засинає, а ноги продовжують спокійно гребти — все глибше і глибше... Ще на спливанні лідер групи виявляє, що двох не видно — але тут повз нього зверху каменем падає один з загубившихся — залишками свідомості на 112 метрах він тисне на інфляторі кнопку і піддуває жилет, а потім прокинувшися на
«Advanced Open Water Diver». Сьогодні відбулася моя мрія — за сотню баксів домовився з місцевим хлопцем — обіцяв відвести до Арки, що в Блю Хол. А що, я вже досвідчений дайвер, у мене 50 занурень, бував і на 60 метрах (потайки від дайвмастера, удвох з приятелем, в минулій поїздці на Мальдіви), дихаю добре, одного балона вистачить, якщо не засиджуватися під Аркою довго. Подумаєш, Арка, говорять верхній звід метрах на 55 — так що все в порядку. Пірнаємо. Спокійно занурюємося на 30 метрів, трохи важко контролювати плавучість в середині колодязя — немає видимих орієнтирів, але, нічого, ми можемо і по приладах. І ось вона з’являється з нізвідки — краса! А давай-но я глибше залізу, а то 55 метрів не солідно якось... Роблю знак моєму благодійнику-Сусаніну, що піднирну глибше вже на виході з Арки — він крутить пальцем біля скроні, але не може кинути мого приятеля — того розкумарило і видно, що без Сусаніна йому не спливти. Іду вниз, раптом стіна плавно розчиняється в синяві — і я відчуваю по вухах, що падаю, але не розумію де верх, де низ. Напад гострого страху — це останнє, що спалахнуло в моїй голові — далі темрява... А на березі читає книжку красива молода жінка — скоро повинен піднятися її єдина на світі людина, з якою їй так добре. Вона мрійливо заплющує очі...
«Open Water Diver». Наш інструктор — вкрай досвідчений і крутий хлопець запропонував заплатити по 100 доларів і показати нам щось абсолютно незвичайне — якусь знамениту Арку. Дружина злякалася і не пішла, відмовляла і мене, але я вирішив сходити — тим більше, ну що таке 100 доларів — тьху, слава Богу, бізнес іде добре, коли ще попірнати виберусь? Одягаємося і допливаємо до середини колодязя — інструктор показує знак «занурення», я здуваю BCD і починаю падати. Але що це — поруч не видно звичної стіни рифа і де дно? Я судорожно стискаю в роті регулятор і починаю скажено гребти ластами наверх, скоро перестаю розуміти, спливаю я або занурююся — серце, здається, зараз вистрибне з грудей... Знайти мене буде зовсім просто — моє тіло в цей же день піднімуть з глибини 90 метрів випадково приїхавші попірнати технарі — дружина заплатить всього пару тисяч баксів...
Отже, перед вами три сценарії — особисто вам, який більше до душі? До речі, Джеймс Пол Сміт, Король Blue Hole, що пірнав кожен день і Роберт Палмер, президент TDI-Європа, були дуже хорошими дайверами — так що скромніше, хлопці, добре?
Текст Андрій Чистяков, інструктор TDI
Переклад Валерій Рукавішніков
