У коридорах і каютах затонулого «Титаніка» знаменитий режисер Джеймс Кэмерон почуває себе як вдома.
З того моменту як мій безстрашний робот «Гілліган» відокремився від глибоководного апарату «Мир-1» і зник у надрах «Титаніка», пройшло вже п’ять годин. Прилаштувавшись на верхній палубі, наш апарат обкутаний вічною імлою.
Усередині «Миру» я плавно пересуваю ручку дистанційного керування, і, підкоряючись їй, робот маневрує серед уламків. Ось він пробирається на палубу F, простягаючи за собою «нитку Аріадни» — тонкий оптоволоконний кабель. Хоча крихітний апарат відокремлюють від мене цілих сім палуб, я відчуваю, ніби в того робота перемістилася моя свідомість, і це не його камери, а мої очі вдивляються в глиб коридорів корабля. Ми разом ризикуємо життям, і з кожною новою небезпекою моє серце колотиться все сильніше.
Черговий дверний проріз — і раптом у світлі прожекторів заграли відблиски на стіні, викладеної синіми і зеленими кахлями. Шезлонги з тікового дерева, перевернуті на підлозі, добре збереглися, а над ними височить купол, покритий сусальним золотом і прикрашений арабесковим візерунком. «Передай нашим, що ми в турецькій лазні», — кажу я Майку Арбатноту, археологу-підводникові, що сидить поруч зі мною. Він включає мікрофон і повідомляє цю новину наверх, на корабель-базу.
Наше археологічне дослідження нутрощів корабля почалося в 1995 році, коли я закінчував зйомки його останків для фільму «Титанік». Тоді у нас був дистанційно керований робот «Снуп Дог» — досить незграбний пристрій, але ми все-таки приловчилися і провели його вниз по парадних сходах до палуби D. Прожектори освітили різьблене дерев’яне облицювання, яке дійшло до нас майже в цілості й схоронності. Короткий «повідець» не пускав далі, а мені так хотілося дізнатися, що ж приховує похмура безодня, непідвладна прожекторам. Після виходу фільму на моє замовлення було побудовано два глибоководних робота нового покоління. У нас з’явилася можливість повернутися у всеозброєнні. У
Одне відкриття слідувало за іншим, ми й отямитися не встигали. У ресторані і вітальнях першого класу високі вікна в свинцевому перепльоті збереглися в первозданному вигляді. До цих пір цілі стінові панелі з червоного дерева, прикрашені декоративною різьбою ручної роботи. Місцями навіть видно залишки білої фарби, якою вони були вкриті. Зі стель звисають люстри з кришталю, а в каютах першого класу стоять цілі й неушкоджені мідні ліжка. Філігранні чавунні решітки приховують зяючі шахти ліфтів. Коли я вперше побачив чудово збережену мідну кнопку виклику, мені здалося, ніби, варто мені простягнути руку і натиснути на неї, тут же з темних глибин повстане примарний ліфт. «Титанік» затонув під час свого першого плавання, перш ніж фотографи встигли сфотографувати його інте’єри. Тому, продумуючи декорації для фільму, ми користувалися головним чином архівними знімками його близнюка, «Олімпіка», і створювали наш корабель за його образом і подобою. Вперше нам представився шанс побачити, як був побудований сам «Титанік», і на основі зйомки, проведеної роботом, ми ретельно відновили всі деталі його внутрішнього оздоблення. Тепер я знаю, що у фільмі показано достовірно, а що ні.
Є на «Титаніку» дорогоцінні реліквії, які до сих пір пам’ятають тепло людських рук, зігрівшись їх у фатальну ніч. Від таких відкриттів найбільше захоплює дух! У каюті Генрі Харпера в руїнах вбиральні лежить його капелюх-котелок. У каюті Едіт Рассел все так само блищить дзеркало. В ту останню ніч в ньому промайнуло перелякане обличчя Едіт, яка прибігла в каюту за своїм талісманом, іграшковою свинкою, перш ніж сісти в рятувальну шлюпку. В інших апартаментах на столику для вмивання дивом встояли скляний глек і стакан для води. Будь стакан порожній, його б змило в пучину. Але в ньому була вода, і він так і не зрушив з місця.
В радіорубці уцілів апарат Марконі. Покидаючи свій пост, коли в рубку ринула вода приблизно за три хвилини до кінця, молоді радисти Гарольд Брайд і Джонатан Філіпс перевели тумблери в положення «відключено». Поруч — трансформатор, який зламався під час плавання. В обхід інструкцій радисти, фанати техніки, самостійно полагодили його всього лише за день до краху. Можливо, саме це і врятувало 712 людських життів — без одного трансформатора передавач працював би не на повну потужність, судно «Карпатія» могло б не отримати сигнал SOS і не прийшло б на допомогу… Фотографуючи одну за одною реліквії «Титаніка», ми немов торкалися до історії.
Ще в 2001 році я вирішив пробратися на палубу С, в каюту Іди і Ісидора Штраус. Правила евакуації наказували садити в рятувальні шлюпки тільки жінок і дітей. Літнє подружжя прославилися тим, що не побажали розлучатися і загинули разом. Їх апартаменти були самими розкішними на кораблі — це з них я скопіював каюту Рози, у якій Джек Доусон малює її портрет в моїй вигаданій історії. Я провів нашого вірного помічника, робота «Джейк», в каюту скарбника, що знаходилася по сусідству, але проникнути до Штраусів так і не вдалося. У 2005 році, твердо вирішивши не відступати, я заслав туди «Гілліган». Він був компактніший, ніж «Джейк», і зумів протиснутися крізь вузький отвір. Тут зберігся не тільки розкішний камін, оброблений червоним деревом, але і годинник з позолотою на камінній полиці: все точнісінько як на архівному знімку — і точнісінько як у нашому художньому фільмі. Це був фантастичний момент — в глибинах підводного царства вигадка і реальність сплелися воєдино.
Скоївши 33 занурення, кожне з яких тривало близько 14 годин, я в підсумку провів на кораблі більше часу, ніж сам капітан Сміт. З цих експедицій мені найбільше запам’яталося неймовірне відчуття: я безтілесний дух, який, оселившись в робота-аватара, блукає по коридорах «Титаніка». Руїни цього примарного замку височіють на кордоні двох світів, і земні закони тут не владні. Але при всій потойбічності цього місця, чим більше затишних куточків мені відкривалося, тим частіше мене охоплювало почуття дежавю. За час зйомок я стільки разів уздовж і впоперек виходив дбайливо відтворені інтер’єри «Титаніка», що тепер, блукаючи по уламках, я звертав за ріг і вже знав, що там побачу — раніше, ніж робот встигав зробити знімки. Це було дивне, трохи моторошне відчуття — і в той же час у мене було легко на душі. Я ніби повернувся додому.
Текст: Джеймс Кемерон
National Geographic, серпень 2012
Переклад Валерій Рукавішніков
