У 2:20 ночі з
Останки корабля
Останки корабля покояться в безмовності і пітьмі — гігантський пазл з уламків іржавої сталі розсипаний по дну Атлантичного океану. Його охоче поїдають бактерії і грибки, для них тут роздолля. Навколо нишпорять химерні безбарвні істоти. З тих пір як в 1985 році затонулий лайнер виявили дослідник Національного географічного товариства Роберт Баллард і французький океанограф Жан-Луї Мішель, сюди періодично навідувалися глибоководні роботи і пілотовані апарати. Направляли на «Титанік» промінь гідролокатора, робили пару фотознімків — і спливали.
В останні роки американський режисер Джеймс Кемерон, французький підводник Поль-Анрі Наржоле і інші дослідники привозили з місця аварії все більш чіткі та детальні фотографії. І все ж ми дивилися на «Титанік» немов крізь замкову щілину — було видно лише те, що висвітлювали прожектори підводного апарату. Ніколи ще нам не вдавалося поглянути на тисячі розрізнених уламків як на єдине ціле. Нарешті така можливість випала.
...На стоянці Океанографічного інституту Вудс-Хол припаркований трейлер, оснащений за останнім словом техніки. У трейлері Вільям Ленг схилився над гідролокаційною картою місця аварії «Титаніка». Щоб зібрати цю мозаїку, знадобилися місяці копіткої праці. Примарний пейзаж нагадує поверхню Місяця — дно поцятковано схожими на кратери западинами. Це сліди великих осколків танучих айсбергів, які тисячі років падали на дно.
Але якщо придивитися, починаєш розрізняти творіння людських рук. На екрані комп’ютера Ленг наводить курсор на фрагмент карти, створеної за допомогою накладення фотознімків на акустичні зображення — дані гідролокатора. Він збільшує картинку до тих пір, поки на екрані не вимальовується носова частина «Титаніка» у всій «красі»: там, де колись височіла перша димова труба, тепер зяє чорна діра. У сотні метрів на північний схід у мулистий бруд зарилася кришка люка, яка відірвалась. Все це можна розглянути у найдрібніших деталях — на одному фрагменті видно навіть, як білий краб шкребеться клешнями об леєрне огородження.
Так, рухаючи мишею по екрану, можна розгледіти все, що залишилося від «Титаніка», — кожну швартову тумбу, кожну шлюпбалку, кожен паровий котел. «Тепер ми точно знаємо, де що лежить, — говорить Ленг. — Минуло сто років, і нарешті спалахнуло світло».
Білл Ленг керує Лабораторією побудови зображень та візуалізації при Океанографічному інституті Вудс-Хол. Це щось подібне до суперсучасної фотостудії, що спеціалізується на підводній зйомці. Усередині лабораторія викладена звукоізоляційними панелями, приміщення битком набито комп’ютерами та телемоніторами високої чіткості. Ленг брав участь у знаменитій експедиції Балларда, що виявила останки «Титаніка», і з тих пір всі новітні технології глибоководної фотозйомки він неодмінно випробовує на цьому підводному кладовищі.
Путівник по затонулим уламкам — результат роботи експедиції, яка занурювалась на дно в серпні-вересні 2010 року. У цей амбітний проект були вкладені мільйони доларів. Зйомку вели три підводних робота, які рухалися на різних відстанях від поверхні дна по запрограмованих траєкторіях. Напхані гідролокаторами бічного огляду, багатопроменевими гідролокаторами, а також оптичними камерами, які робили сотні знімків в секунду, роботи прочісували дно на ділянці 5×8 кілометрів. Отримані дані були піддані ретельній комп’ютерній обробці, і ось результат: на величезній карті високої роздільної здатності затонулі об’єкти та особливості донного рельєфу відображені в їх взаємному розташуванні із зазначенням точних географічних координат.
«Це прорив, — говорить керівник експедиції, археолог Джеймс Дельгадо з Національного управління океанічних і атмосферних досліджень. — Раніше вивчати останки „Титаніка“ було все одно що обстежити центр Нью-Йорка вночі в проливний дощ з допомогою кишенькового ліхтарика. Тепер у нас є певна ділянка з чіткими кордонами, де все можна розглянути і виміряти. Можливо, з часом завдяки цій карті здобудуть голос люди, які, як нам здавалося, замовкли на віки віків, коли над ними зімкнулися крижані води океану».
Що притягує нас до останків «Титаніка»?
Що за магніт притягує нас до останків «Титаніка»? Чому навіть 100 років по тому ця купа металу на чотирикілометровій глибині не дає людям спокою? Одних заворожують масштаби катастрофи. Інших не відпускає думка про тих, хто не зміг покинути корабель. «Титанік» тонув 2 години 40 хвилин, і цього часу вистачило для того, щоб на його підмостках розгорнулося 2208 епічних трагедій. Малодушність (розповідали про джентльмена, який намагався сісти в шлюпку, переодягнувшись у жіночу сукню) сусідило з відвагою і самопожертвою. Багато виявилися справжніми героями. Капітан залишався на капітанському містку, оркестр продовжував грати, радисти подавали сигнали лиха до самого кінця. А пасажири — майже всі — вели себе в суворій відповідності з ієрархією едвардіанського суспільства: соціальні бар’єри виявилися міцнішими, ніж водонепроникні перегородки.
Але «Титанік» забрав із собою не тільки людські життя. Разом з гігантським кораблем на дно пішла ілюзія порядку, віра в науково-технічний прогрес, бажання жити, йти назустріч майбутньому. «Уявіть, що ви надули мильну бульбашку, а віна лопнула — ось вам крах „Титаніка“, — розповідає Джеймс Кемерон. — У першому десятилітті XX століття здавалося, що на Землі настала ера процвітання. Ліфти! Автомобілі! Аероплани! Радіо! Люди повірили, що немає нічого неможливого, що прогрес нескінченний, а життя схоже на казку. Але все звалилося в одну мить».
Виставка реліквій з «Титаніка»
Важко уявити собі більш сюрреалістичну картину: на бульварі Лас-Вегас-Стріп на одному з верхніх поверхів готелю «Луксор» по сусідству зі стриптиз-шоу надовго влаштувалася виставка реліквій з «Титаніка». Їх витягла з морських глибин корпорація «РМС Титанік» (RMS Titanic, Inc.), Якій з 1994 року належить ексклюзивне право піднімати предмети із затонулого гіганта. Аналогічні виставки були влаштовані ще в 20 країнах світу, і в цілому їх відвідало вже більше 25 мільйонів чоловік.
У середині жовтня минулого року я провів в «Луксорі» цілий день, блукаючи серед артефактів: кухарський ковпак, бритвений прилад, шматки вугілля, кілька страв з сервізу, незліченна кількість черевиків і туфель, парфумерні флакони, шкіряний саквояж, пляшка шампанського з так і не пошкодженим корком. Ці звичайні предмети стали унікальними, проробивши довгий і страшний шлях до виблискуючих скляних вітрин. Я пройшов крізь темний холодний зал — в ньому виставлено «айсберг» з фреоновою системою охолодження, який можна помацати. З колонок доноситься скрегіт розбитого металу, нагнітаючи відчуття тривоги. А ось і перлина колекції — величезний, вагою в 15 тонн, уламок корпусу «Титаніка». У 1998 році його дістали з дна океану за допомогою підйомного крана.
Виставка в Лас-Вегасі зроблена гідно, але за минулі роки археологи-підводники не раз безсторонньо відгукувалися про «РМС Титанік» та її керівників. Розбійники, осквернителі могил, шукачі скарбів — яких тільки прізвиськ для них не знаходили! «Ви ж не підете в Лувр і не станете тикати пальцем в „Мону Лізу“, — говорив мені Роберт Баллард, непримиренний борець за недоторканність „Титаніка“. — Цими людьми рухає жадібність — он скільки всього вони натворили!»
Втім, за останні роки в «РМС Титанік» відбулися зміни в керівництві — і в підході до справи. Нові керівники не прагнуть підняти з дна якомога більше об’єктів — навпаки, в перспективі планується проводити на місці катастрофи археологічні дослідження. Корпорація почала співпрацювати з науково-дослідними та державними організаціями. Ту саму експедицію 2010 року, в ході якої вчені вперше зробили зйомку всього комплексу затонулих уламків, організував, очолилив і фінансував «РМС Титанік». Компанія стала на бік тих, хто закликає перетворити місце катастрофи «Титаніка» в морський меморіал. В кінці 2011 року «РМС Титанік» оголосила про плани продати з аукціону всю свою колекцію і пов’язану з нею інтелектуальну власність загальною вартістю 189 мільйонів доларів — але тільки якщо знайдеться покупець, який погодиться дотримуватися суворих умов, які встановлені федеральним судом. Одна з таких умов: колекцію не можна розпродувати по частинах.
Президент «РМС Титанік» Кріс Давіно запросив мене в сховище експонатів. Ця скарбниця ховається по сусідству з перукарнею для собак у нічим не примітному кварталі Атланти. Цегляна будівля обладнана системою клімат-контролю, між довгими рядами стелажів маневрує вилочний навантажувач — все як на звичайному складі. Стелажі зверху донизу заставлені коробками і ящиками, забезпеченими детальним описом вмісту. Чого тут тільки немає: посуд, одяг, листи, пляшки, фрагменти водопровідних труб, ілюмінатори — все, що було піднято з дна океану за три десятки років. Давінія очолив «РМС Титанік» в 2009 році, взявши на себе нелегку місію — допомогти бідолашному підприємству почати нове життя. «У справі „Титаніка“ багато зацікавлених сторін, і між ними чимало розбіжностей, але довгі роки всіх їх об’єднувало презирство до нас. Прийшла пора переоцінки цінностей. Ми зрозуміли, що не можна просто піднімати артефакти і більше нічого не робити. З вченими треба не воювати, а співпрацювати», — говорить Давінія.
І це не просто слова. Не так давно урядові організації на кшталт Національного управління океанічних і атмосферних досліджень тільки й робили, що судилися з «РМС Титанік». Тепер вчорашні противники спільно працюють над довгостроковими науково-дослідними проектами, мета яких — створити на місці катастрофи охоронну заповідну зону. «Знайти компроміс між охороною меморіалу і отриманням прибутку не так-то просто, — визнає морський археолог Дейв Конлін. — Цих бізнесменів було за що засуджувати. Але тепер вони гідні поваги».
До душі вченим довелося і рішення корпорації залучити для аналізу знімків 2010 одного з провідних світових експертів. Білл Саудер — справжня ходяча енциклопедія по частині океанських лайнерів класу «Титаніка». Посада Білла — керівник проекту, але сам він воліє називати себе «зберігачем знань про всяку всячину».
Коли ми зустрілися в Атланті, він, в окулярах з товстими лінзами, схожий на гнома з кошлатою бородою в пів-обличчя, сидів, втупившись у комп’ютер. На екрані були уламки корми «Титаніка». Під час попередніх експедицій в центрі уваги майже завжди виявлялася більш фотогенічна носова частина, що лежить на північ від основної маси останків. Але Саудер підозрює, що в майбутньому дослідження змістяться до корми. «Ніс виглядає круто, суперечки немає, але ми там були вже сто разів, — зізнається вчений. — Мене куди більше цікавить ось цей мотлох з південної сторони».
Білл намагається пізнати в купі металобрухту хоч що-небудь. «Багато хто вважає, що уламки кораблетрощі схожі на мальовничі руїни античного храму на пагорбі, — говорить він. — Як би не так! Вони набагато більше нагадують промислове звалище: гори листового металу, всяких заклепок, розпірок. Хто в цьому розбереться? Хіба що шанувальник Пікассо».
Саудер збільшує перше-ліпше зображення, і вже через кілька хвилин одна з тисячі таємниць розгадана. На самому верху купи уламків лежить покручена мідна рама дверей, що обертались, мабуть, з салону для пасажирів першого класу. Взагалі, над головоломкою «що є що» можна просидіти не один рік. Це неймовірно трудомістка робота, з якою впорається лише той, хто знає кожен сантиметр корабля.
Круглий стіл
В кінці жовтня 2011 року я був присутній на круглому столі, куди Джеймс Кемерон запросив найавторитетніших експертів у галузі морських досліджень. У Каліфорнії, в містечку Манхеттен-Біч на кіностудії розміром з літаковий ангар, серед предметів реквізиту, збережених зі зйомок фільму «Титанік», зібралися Білл Саудер, дослідник з «РМС Титанік» Поль-Анрі Наржоле, історик Дон Лінч і художник-мариніст Кен Маршалл, який 40 років займається «Титаніком». До них приєдналися військово-морський інженер, океанолог з інституту Вудс-Хол та два архітектори ВМФ США.
Кемерон, за його власним визнанням, «так схиблений на „Титаніку“, що знає там кожну заклепку». За плечима у режисера три експедиції до місця краху. Він стояв біля витоків розробки нового класу малогабаритних дистанційно керованих роботів, які можуть вести зйомку, відокремившись від підводної бази і маневруючи серед уламків. Так вперше вдалося сфотографувати інтер’єр «Титаніка» з його розкішною турецькою лазнею і прекрасними апартаментами (див. «Прогулянка по „Титаніку“»)
10 років тому Кемерон зняв документальний фільм про останки потопленого в 1941 році німецького лінкора «Бісмарк», а в момент нашої зустрічі готувався поодинці, озброївшись 3D-камерою, спуститися на дно Маріанської западини. Але чари «Титаніка» не слабшають. «Там, на дні, ми спостерігаємо дивну суміш біології та архітектури — я б назвав її біомеханічної середовищем,— говорить Кемерон. — По-моєму, це фантастика. Відчуття, ніби корабель занурився в Тартар — в царство тіней».
Маючи в своєму розпорядженні два дні, Кемерон вирішив влаштувати щось на зразок судової експертизи. Чому «Титанік» розламався навпіл? Де саме тріснув корпус? Під яким кутом уламки впали на дно? «Перед вами місце злочину, — говорить Кемерон. — Як тільки ви це усвідомлюєте, вам хочеться докопатися до правди: як це сталося? Чому ніж виявився тут, а пістолет там?»
Як і слід було очікувати, експерти тут же починають говорити пташиною мовою. Не будучи інженером, з усіх цих «кутів падіння», «зусиль зсуву» і «мутності середовища», можна усвідомити одне: останні миті життя «Титаніка» були жорстокою болісною агонією. Часто доводиться чути, що над лайнером «зімкнулися хвилі», і він «опустився на дно океану», як ніби тихо і мирно поринув у вічний сон. Нічого подібного! Спираючись на досвід багаторічних досліджень, експерти зробили комп’ютерне моделювання на основі методу кінцевих елементів. Тепер ми маємо детальне уявлення про передсмертні муки «Титаніка».
Загибель «Титаніка»: хронологія подій
Пізно ввечері, в 23:40, корабель розпоров правий борт об край айсберга. В результаті на корпусі утворилася
До 2:18 ніс «Титаніка» заповнився водою, а корма піднялася в повітря так високо, що оголилися гвинти. Не витримавши жахливого тиску, корпус розламався навпіл в центральній частині — всього через 13 хвилин після того, як від «Титаніка» відійшла остання шлюпка.
Тут Кемерон встає і демонструє, як все це виглядало. Взявши в руки банан, режисер починає його розламувати: «Дивіться, як він гнеться і здувається в середині, перш ніж зламатися — бачите?» Останньою піддалася шкірка внизу — подвійне дно судна.
Відірвавшись від корми, ніс пішов на дно під досить гострим кутом. У міру занурення він набирав швидкість, втрачаючи різні частини: відвалилися димові труби, обвалилась рульова рубка. П’ять хвилин по тому ніс вдарився об дно з такою силою, що в усі сторони віялом розлетілися грудки мулистого бруду, сліди якого помітно і сьогодні.
Корма програвала носової частини в гідродинаміці. Йдучи на дно, вона перекидалася і оберталася по спіралі. Поруч з лінією розлому корпус дав ще одну тріщину, і незабаром від корми відірвався і повністю зруйнувався великий фрагмент корпусу, весь його вміст висипався назовні. Відсіки розривалися під тиском повітря. Палуби валилися один на одного. Сталева обшивка корпусу розійшлася по швах. Палубу полуюту зігнуло гвинтом. Більш важкі предмети на зразок парових котлів каменем пішли на дно, а всі інші розкидало в різні боки. Ще не досягнувши дна, корма перетворилася на купу брухту.
Кемерон сідає і відправляє шматок банана в рот. «Всім нам шкода, що „Титанік“ розвалився таким негідним чином, — резюмує він. — Хотілося б, щоб він спочивав на дні цілим і неушкодженим, як корабель-привид».
Я слухав всі ці дискусії, а в голові у мене крутився питання: яка була доля людей, які все ще залишалися на борту, коли «Титанік» став тонути? Більшість з 1496 жертв катастрофи померли від переохолодження, плаваючи в крижаній воді у пробкових рятувальних жилетах. Але всередині могли залишитися сотні живих людей — здебільшого це були пасажири третього класу, сім’ї емігрантів, які їхали до Америки в пошуках кращої долі. Що відбувалося з ними в цьому металевому пеклі? Що вони чули і відчували? З тих пір пройшло вже 100 років, але малювати в уяві цю картину як і раніше нестерпно.
Сент-Джонс, острів Ньюфаундленд. 8 червня 1912 сюди повернулося рятувальне судно, підібравше останнє тіло пасажира з «Титаніка». Багато місяців після трагедії хвилі прибивали до берегів острова шезлонги, шматки дерев’яної обшивки стін та інші предмети з корабля.
Я сподівався, що звідси мені вдасться злітати на місце катастрофи на літаку Міжнародного льодового патруля. Ця організація була створена після загибелі «Титаніка», щоб відстежувати айсберги на маршрутах суден в Атлантичному океані. Але, на жаль, через шторм всі рейси були скасовані, і замість цього я попрямував в пивну, де мене стали пригощати місцевою горілкою, яку роблять на воді з розталого айсберга. Для більшого ефекту бармен кинув мені в стакан шматочок льоду, повідомивши, що він з того ж самого гренландського льодовика, який породив крижану брилу, яка потопила «Титанік».
На південь від Сент-Джонса в море врізається пустельна скеля — мис Кейп-Рейс. За кілька років до катастрофи «Титаніка» Гульєльмо Марконі побудував тут радіостанцію. За місцевим переказами, першим сигнал лиха з потопаючого корабля прийняв Джим Майрік,
Я приїхав на Кейп-Рейс, щоб серед останків старих апаратів Марконі та детекторних радіоприймачів поговорити з Девідом Майріком, внучатим племінником Джима. Девід — морський радист, останній представник славної династії. За його словами, дід не любив розповідати про цю трагічну ніч, і лише в глибокій старості став вдаватися до спогадів. До того часу Джим оглух, так що членам сім’ї доводилося спілкуватися з ним за допомогою азбуки Морзе.
Ми вийшли побродити біля маяка і, зупинившись на краю скелі, довго дивилися вниз на крижані хвилі, що розбиваються об скелі. Вдалині виднівся танкер. Ще далі, на Великій Ньюфаундлендскій банці, за даними льодової розвідки, з’явилися нові айсберги. І вже зовсім далеко, за обрієм, спочивали останки самого знаменитого корабля в історії. Я думав про тисячі сигналів, які вздовж і впоперек порізали ефір за минулі 100 років. У цьому безмовному океані радіохвиль незліченна безліч голосів злилося в один протяжний крик. Я уявив собі, що розрізняю голос самого «Титаніка». Вінець творіння людських рук, що носить настільки горде ім’я, він мчав на повному ходу назустріч дивному новому світу. Але стародавня стихія стала на шляху корабля, щоб нанести йому смертельний удар.
Текст: Хемптон Сайдс
National Geographic, серпень 2012
Переклад Валерій Рукавішніков
