Ранній серпневий ранок. Температура ще не піднялася до своєї максимальної точки. Повітря прохолодне, і це радує. Тому як кондиціонер в редакційній машині, на жаль, не передбачений.
40 хвилин по Ялтинській трасі — і ось Південний берег. Під’їжджаючи до Алушти, починаємо відчувати наскільки сильно тут розжарене повітря. Наш пункт призначення — причал в «Професорському уголку». Саме там розташовується база дайверів Deep Quest Diving.
Море я любила завжди. Плавала і пірнала без будь-яких підручних засобів, але жодного разу не доводилося занурюватися з аквалангом. А завжди хотілося. І тут, нарешті, з’явилася можливість: дайвери з Deep Quest запропонували мені «попірнати».
Моя підводна пригода почалося на березі. З заповнення анкети, короткого інструктажу про правила поведінки під водою і поводження з аквалангом, а також освоєння основних сигнальних знаків.
Наступне наше дію — одягаємо гідрокостюм. Можу сказати, що в момент втиснення в нього (іншого слова не підберу), відчула себе більш ніж дискомфортно. Пояснення інструкторів, що відбувається так тому, що після висихання костюм стискається, не сильно мене надихнули. А випробування мої тільки почалися. Хтось лихо накинув мені на пояс вантажі, після здобуття яких, розумієш в повній мірі, що таке сила тяжіння. Завершальним елементом екіпіровки, як і слід було очікувати, був балон. Починаю розуміти: все, до води я просто не дійду. Поруч стоять інструктори підбадьорюють: «Не переживай, у воді всього цього відчувати не будеш». Вірю на слово і крокую, вниз по сходах, потім по дерев’яній доріжці і прямо в море. Порадувало те, що в гідрокостюмі немає необхідності звикати до різниці температур, як це зазвичай буває при заході в воду (бррр... холодно!). Сміливо ступаю вперед і через кілька кроків згадую слова «про легкість» у воді. Розумію — не обдурили.
Сказати, що не переживала, було б обманом «чистої води». Хвилювалася, ще й як. У момент занурення в голові все переплуталося. Благо, поряд весь час був досвідчений інструктор, який, скажу забігаючи вперед, сильно зі мною намучився за час нашого підводної пригоди.
Але передчуття чогось нового, ще незвіданого, злегка п’янило. По всій видимості, нашому інструктору Максиму це стало помітно і він вирішив злегка повернути мене на землю. Ой, вибачте, в воду. Макс запропонував зняти висящу на шиї маску і занурити її у воду, а потім... плюнути в неї. Моє здивування і запитання: «А навіщо це треба?» — Були досить закономірними.
У відповіді інструктора прозвучала легка іронія. І зустрічне запитання: «Пояснювати по всім існуючим законам фізики та хімії, протягом півгодини, або більш доступною мовою?». Ніколи не любила довгих пояснень, тому погодилася на коротку відповідь. Виявилося, все цілком логічно: слина створює плівку, яка охороняє внутрішню сторону скла від запотівання. Все просто і навіть економічно. Посудіть самі: засіб від запотівання маски завжди з собою, нікому платити не треба. Хоча ні, якщо дуже захочете, то за певну плату плювок в маску може здійснити і інструктор.
Поставлене інструктором завдання виконала з великими труднощами: температура повітря зашкалювала за +40 °C, в роті пересохло. Але було зрозуміло: це необхідно в першу чергу мені самій. Вже дуже сильно хотілося побачити всю чарівність підводного царства. Адже коли бачиш все своїми очима, то сприймаєш абсолютно по-іншому (все-таки свої почуття, а не «запозичені»).
Відволіклася. Продовжуємо. Виконавши всі необхідні вказівки, починаю вчитися дихати під водою. На перший погляд все просто. Але треба бути особливо уважним і обов’язково виконувати все, що показує інструктор. Я старанно виконувала все. Схоже, в певний момент злегка перестаралася: аж надто багато уваги приділяла тому, щоб не забути (саме не забути) правильно дихати. До речі, правильне дихання (повний вдих і видих) — важливий фактор. Якщо ці, здавалося б, звичні дії здійснювати неправильно, то тут же починаєш спливати. І пливеш, вибачте, попою догори. А саме цього нам і не треба. Адже все найцікавіше знаходиться саме там, на дні.
На жаль, не можу нікого порадувати своїми феноменальними здібностями дайвера. Робила все коряво і з великими проблемами (позначався недолік підготовки). Взяти хоча б мої старання зрушитися з місця в глибину. Здійснила я подібний крок лише з третьої спроби. Вже було зовсім зневірилася, але цікавість журналіста таки перемогла. Занурилася. Максим знаком показав мені, що необхідно опуститися на дно для того, щоб він міг перевірити мій стан. З чергової спроби виконую (яка ж я незграбна). Ну все... зробила (замучивши інструктора, благо, йому вистачило сил витримати всі мої діяння). Ура — рівно дихаю! Починаю помічати, що вже не відволікаюся на дихання. Ось тут-то і зрозуміла, що під водою, виявляється, красиво. Фарби зовсім інші, такі зверху навіть немислимо побачити. Пізнавши цю красу, забуваєш про все, вже немає земної суєти, проблем. Тут, під водою, ти наодинці з природою, яка поглинає твою увагу цілком. Можу тільки припустити, як кумедно виглядали з боку мої округлені очі, коли я раптом побачила пропливають поруч різнокольорових рибок. І все: моя увага була повністю сконцентрована на морських мешканців, яких хотілося обов’язково помацати (хоча інструктор ще на березі попереджав: робити цього не треба!). Якщо б можна було в той момент щось вимовити, від мене почули б тільки потік вигуків, на кшталт: «Ой! Ух ти! Вау!». Але я, ясна річ, мовчу як риба і тільки округляю свої очі, які й без того вже величезні. Час летить. Його тут просто не помічаєш. Відповідаю на знак інструктора, що все гаразд, і він, підтягуючи мене за пояс, веде за собою. Ні, там не глибоко
Час — підступний ворог, який все-таки не дозволяє нам повністю відчути причетність до світу морського. Виходимо.
На березі розумієш, що там, в морі, було спокійно, а тут — знову виснажлива спека і суєта, від якої, нехай на невеликий проміжок часу, але ти все-таки був огороджений товщею води. Думаю, що наступного разу мені вдасться поглянути на затонулі кораблі, побачити ще більш красивих риб, а може, навіть знайти скарби, які до сих пір, зберігає царство Нептуна.
Текст Наталія Цекунова
Фото «Deep Quest Diving», м. Алушта
Переклад Валерій Рукавішніков
